“Вся Європа й увесь світ тремтить і хвилюється, що буде далі! У них є ядерна зброя, а главі кремля здається, що його недостатньо шанують…” – хорватська журналістка

Хорватська журналістка і авторка книжок про воєнні злочини в колишній Югославії Славенка Дракуліч не вважає російського диктатора Володимира Путіна таким божевільним, як його описують.

Вона переконана: главі Кремля здається, що його недостатньо шанують, тому йому байдуже до міжнародних правил. І доки він творить безлад у Європі, росіяни мовчать, тому теж відповідальні за скоєні в Україні злочини.

Чому восени для України ситуація може погіршитися і як пережити травми, отримані під час війни, Дракуліч розповіла в інтерв’ю НВ.

— Спершу я б хотіла подякувати, що погодилися на розмову. Для нас в Україні дуже важливо чути людей з-за кордону, яким не байдуже, що відбувається в нашій країні. Хочу запитати про подібності між війною на Балканах та війною в Україні. Чи вони відрізняються? Чи можна зрештою сказати, що всі війни однакові?

— Ви не повинні дякувати мені за мій час чи щось таке. Бо у мене є таке відчуття, що всі зараз мають говорити лише про Україну.

Почнемо з подібності між війнами на Балканах і в Україні. Я б сказала у множині, тому що в нас не було однієї війни. У нас їх було кілька, спочатку в Словенії, в Хорватії, в Боснії. Перше, що спадає на думку, — це тактика окупації з якимось виправданням. Виправдання в Україні, що Росія збирається врятувати вас від вашого нацистського керівництва. Колишній президент Сербії Слободан Мілошевич теж так би мовити «рятував» сербську меншість у Хорватії від хорватських «фашистів».

Хорватія під час Другої світової війни була фашистською маріонетковою державою. Серби це використали. Правда полягає в тому, що сербська меншина на той момент була проти уряду, але не тому, що вони фашисти, а тому, що серби хотіли більше влади. Тому він знайшов таке виправдання. Але суть полягає в наступному. Тактика та сама. Ви не можете просто послати солдатів кудись і не сказати їм, навіщо. Отже, ви їм кажете: «Гей, хлопці, ми йдемо туди зараз, ми збираємося врятувати цих людей». Ви не можете відправити військо в іншу країну, не давши для цього достатньої основи у вигляді пропаганди, без виправдання його ролі.

І потім ці хлопці з Далекого Сходу, звісно, були дуже здивовані шаленим спротивом. Чому люди не хочуть, щоб їх рятували?

А от що дуже відрізняється — це те, наскільки світ залучений у події в Україні.

У випадку розпаду Югославії не було стільки залучення ні іноземних держав, ні іноземної інтелігенції. Це все було, так би мовити, на іншому рівні. Чому? Тому що перше враження, яке склалося, коли почалася війна в Боснії у 1991−1992, що це щось незначне відбувається серед людей, які воювали одне з одним тисячі років. Людей, що знаходяться бозна-де на околицях Європи. Тому будемо ставитися до цього як до якоїсь невеликої пожежі на задньому дворі. Так це відчувалося. Крім того, в таких країн, як Франція, Великобританія та Німеччина не було єдності у питанні розпаду Югославії, чи підтримувати незалежність окремих держав чи ні. Тож усе це було досить занедбано, нікому не зрозуміло і так тривало п’ять років.

Щодо України все інакше — і це зрозуміло. Бо ви велика країна, 45 мільйонів людей, ви вирощуєте зернові для половини світу. А також важливий фактор — що Росія одна з найбільш мілітаризованих країн світу. Звісно, зараз вони не виглядають найсильнішою армією в світі, але все ж вони величезні. Росіяни встановлюють ціни на нафту, ціни на газ. І насамперед — у них є ядерна зброя. Тож страх, що ваша війна розростеться — це зовсім інший вид страху. Я б навіть сказала, що не тільки вся Європа, а й увесь світ тремтить і хвилюється, що буде далі. Тож у цьому велика різниця.