Ви що, к*нчені? Народ, що з вами робиться? Вас просто купили за гроші – Кошовий зі сльозами на очах розповів про події на рідній Луганщині

У реальному житті Кошовий відмежовується від політики і в 2019-му році прямим текстом заявляв, що не збирається змінювати свою роботу.

В інтерв’ю “Українській правді” Євген Кошовий розповідає про переживаннями за рідну Луганщину.

“Я один із перших в списках “лнрівців” на підвал. Коли там ще залишався старший брат з дружиною і дітьми, він казав мені: “Тут ходять вже, запитують про вас”

– Ти зростав у Луганській області, правильно?
– Так. Вся сознательная жизнь була на Донбасі.
– Давай поговоримо детальніше про Луганську область: який взагалі це регіон?
– Я до 2014-го року ніколи не думав, що таке можливо. Я думаю, що ніхто не думав, що це можливо.

Вони кажуть: “Вы притесняете русскоязычное население” – я тобі скажу, що там 80% розмовляли на русском языке. І ніхто ніколи слова не сказав про те, що хтось десь почув українську мову або російську мову, і ніхто не починав один одного бити. Це просто абсурд. Це було придумано все тими під**асами, які це зробили.

Регіон був дуже красивий. Так, було там над чим працювати, але й працювали люди. Люди працювали на тих заводах, які повивозили так звані “ЛНР” і “ДНР”. А зараз нічого немає. Ти дивись, що оці – не знаю, як їх навіть назвати – кажуть: “Мы восстанавливаем Мариуполь”. Ви що, кончені?

Що і хто буде робити? Там міста немає! У нас Андрюха Головань (один з авторів “Кварталу” – ред.) – він плаче. У нього пісня є: “Нет ни города, ни меня”. Це кабздець…

– Коли 8 років тому росіяни почали заходити у Луганську область, що ти тоді думав?

– Я сподівався на слова тодішнього президента, що все закінчиться швидко, за пару тижнів. Не сталося, не вийшло так. Складно все це.

Там залишилися багато знайомих. Я думаю, їх просто купили за гроші, щоб вони казали: “Путин, введи войска”. Я кажу: “Ти що, кончений”? Однокласник мій.

– Твій однокласник таке казав?

– Так. Він вступив в якесь казачество, напялив на себе “каракулевую” шапку з георгіївською стрічкою. Писав потім: “Ну шо, скоро мы вас возьмем”. Кого ты возьмешь?

Є ще один однокласник мій, сидить зараз вдома зі старшою дитиною в Алчевську.

Він каже: “Я виглядаю у вікно, хлопці йдуть просто з магазину, проїжджає мікроавтобус, відкриваються двері, їх запихають туди і вперед”. Тому, хто його знає – може, вони зараз під Сумщиною десь, чи десь ще, де гаряче.

– У тебе рідні залишилися на Луганщині?

– Так, залишилася рідна тьотя з чоловіком і дід 95 років.

– Вони підтримують те, що там відбувається? Чи у них проукраїнська позиція?

– Я не думаю. Дід взагалі в шоці, тому що він ветеран Другої світової. Чесно, не знаю. Вони з мамою спілкуються. Мама в мене тут.

– Ти не контактуєш з цими родичами?

– Ні.

– Коли востаннє ти був у Луганській області?

– Останній раз я був у Луганській області в квітні 2014-го року

– Я бачу по розмові, що це для тебе емоційна тема…

– Так, емоційна. В 14-му році після концерту в Луганську я бачив останній раз свого тата. Я не був ні на похороні, ніде. Я на могилі не був всі 9 років.

– Твій тато похований в Алчевську?

– Так. Як я можу поїхати туди, якщо мене записали у списки? Там же в них є списки людей, які неугодні “лнрівцям” – одразу на підвал кидають. Не тільки я, там всі наші.

– Звідки ти знаєш, що ти у списках?

– Я один із перших в списках. Коли там ще залишався старший брат з дружиною і дітьми, він казав мені: “Тут ходять вже, запитують про вас”.

– Коли бачиш страшні бої за Луганську область, які зараз тривають, чи продовжуєш вірити, що колись приїдеш у Луганськ?

– Вірю. Тому що знаю, хто там воює. Там такі чуваки, Рома… Там просто термінатори у Лисичанську, Сєвєродонецьку, Рубіжному, Попасній…

Ми все повернемо, тому що там хлопці дуже круті, взагалі по всьому фронту України.